ГІРКЕ, ЯК ПОЛИН

Таїсія все життя обіймала керівну посаду. «Чоловік у спідни­ці», - кидали їй у спину. Часто знервована, стомлена виробни­чими клопотами поверталася вона додому - і тут її настрій змінювався. Бо на неї чекав її вірний Тарас - чоловік, друг і домогосподар. У кризові дев'яності він втратив роботу й став безробітним. Точніше, не зовсім, бо роботи вдома завжди вистачало: троє дітей, садочок, школа, уроки, хвороби, кухня, дача... А вона, його Таїсія, впевнено робила те, що їй вдавалося стовідсотково - кар'єру. І нічого її від цього не відволікало, бо всі домашні турботи  вона переклала  на  міцні  чоловічі плечі.

Минули роки. Діти виросли, покину­ли батьківський дім, влаштували осо­бисте життя. Таїсія ж вправно керува­ла підприємством, не боячись жодних конкурентів і криз. Проте конкурент, а точніше — конкурентка, в неї таки з'явилася. Це хвороба, що тихо точила її Тараса, наче міль цінну шовкову хустку. Чоловік марнів на очах, а нев­довзі згас. Уві сні, так тихо, як і жив.

Після похорону Таїсія з упевненої, жорсткої жінки, котра завжди знала собі ціну, перетворилася на робота. Він щодня виконував свою роботу. Правильно, на високому рівні. Але робот залишався роботом, що з нього візьмеш?

Зараз Таїсія вдома. Впала, зламала ногу, перенесла невдалу операцію і на роботу вже не повернулася. А там усі про неї раптом забули, на її місце призначили іншу людину. Діти іноді приїздять. Посидять, поговорять та й прощаються. Кожен повертається у свій світ, де всі здорові, веселі, де немає місця примарам із минулого. «Хай ідуть, — каже Таїсія. — Я не сама». Цієї ночі їй знову снився Тарас і кликав: «Тая, Таїска!» Вона йому: «Тарасику!», А він кудись зникав. До наступної   ночі,  до  нового  сну.

Баба Марія все життя потерпала від кулаків, свого благовірного. Вже вдовує два роки. Яким же гірким було її заміжжя! Гірким, як полин. Вийшла за вдівця, старшого від се­бе на п'ятнадцять років, котрий ви­ховував четверо дрібних дітей. Спо­чатку не хотіла його Марічка, та переступила поріг маленької недог­лянутої хатини — і до неї підбігли та притулилися четверо замурзаних розбишак-хлоп'яток у подертих штан­цях. Тоді зрозуміла, що поки не при­бере в хаті, не помиє і не нагодує тих маленьких горобців, що мовби випали з гніздечка, та ще не вміли літати,  доти   нікуди   звідси   не  піде.

Так і залишилася. Стала дітям доб­рою мамою. А що своїх Бог не дав, то всю любов до останньої краплинки віддавала чоловіковим синам. Діти щи­рими серцями прикипіли до Марії та всіляко захищали її від батькових кулаків. Олексію все було не так. І кухо­варила вона не так, і хліб її був нес­мачним, і прала вона не так, як його перша дружина. Так і прожили вони довгих тридцять років, поки він одного вечора просто не повернувся додому. Помер,   не  дійшовши   до   рідної   оселі кілька кроків.  Упав біля брами.

Як же невтішно плакала Марія. Не так за ним, як за своїми гіркими –роками в шлюбі. Плакала, а думки, наче кольоровий бісер, нанизували­ся на нитку. Вона подумки готува­лася до приїзду на похорон батька дітей і внуків. її дітей, її внуків, яких любила понад усе в житті.

Мирослава також удова. Стала нею в сорок п'ять. «Ще молода, — жаліли її люди. — Може, ще знайде собі пару, бо ж красива жінка». А вона нічого не чула, нікого не бачила — так тужила за  своїм коханим Василем.

Побралися вони студентами, меш­кали в її батьків. Згодом у подружжя знайшлося двійко дітей, настали важ­кі роки кризи, безробіття і безгрошів’ я. Отож Василь вирішив податися на заробітки. Його молоді роки мина­ли на чужині. Приїжджав лише на свята. Доробився до гарної машини, хати з басейном, забезпечив житлом і автівками дітей, котрі навчалися в одному з престижних вишів Києва. Мирослава ж відкрила собі невелич­кий салон краси, який упевнено по­чав завойовувати популярність серед жіноцтва. Все налагодилося — і вона не раз просила чоловіка повернутися додому назавжди. А він приїжджав, гостював тиждень-два вдома і знову прямував до Італії. Казав, що рік іще попрацює, відкладе ще трохи грошей на  старість і  приїде  назавжди.

Приїхав, але в домовині. За слова­ми його господарів, у котрих Василь працював останніх п'ять років, уранці він відчув слабкість, приліг, а поки приїхала «швидка», помер. На похорон зійшлося багато людей. Хтось прий­шов із цікавості, подивитися на ре­монт у хаті покійного, хтось — поспів­чувати вдові й дітям. Тільки Миросі тепер до всього було байдуже. Світ утратив усі кольори, крім чорного, в який віднині перефарбувалося її життя.

Теклюня росла одиначкою. Була виплекана в любові, достатку, радості. Інакше й бути не могло, адже мама народила її в сорок два, майже втра­тивши  останню надію  мати дітей.

У п'ятнадцять літ покохала Текля Євгена. Він жив у сусідньому селі, зустрілася з ним на весіллі в спільних знайомих. А через два роки все се­ло гуляло вже на їхньому весіллі. Цвіли вишні й цвіло кохання в серцях молодят. Здавалося, так буде вічно, але доля розпорядилася по-іншому. Через два місяці розпочалася війна. Євген пішов на фронт, а ще через три Теклюня отримала похоронку. Так залишилася вдовою в сімнадцять літ. Тепер доживає віку сама. За життя мала багато пропозицій руки й сер­ця, але всім відмовляла, бо берегла вірність  своєму   Євгенові.

І згадалася мені випадково під­слухана розмова двох жіночок у черзі, де  ми   стояли  разом.

—    Ганю, доброго дня. Впізнаєш мене?

—  То ти, Іванцю? Ой, як давно не бачилися.  Як ти  там?

— Та потихеньку. Живу сама, але ще даю раду невеличкій господарці, город  обробляю,  сад доглядаю. Діти в місто кличуть, а я не хочу, бо вдома сама собі господиня. А ти як?   Як   там   твій   Степан   поживає.?

—   Ніяк не поживає. Півроку вже вдова. Поховали Степана на різдвя­ні  свята.

—   А я й не знала, була б на похорон пішла. Хай із Богом спочи­ває твій чоловік. Добрий характер мав, роботящим був, спокійним, ще й  дружили  вони  з моїм  Михасем.

—   Чекай, а скільки ж уже років минуло,   як  Михайло  помер?

—   На  Спаса  буде чотири.

—   Ой дівуємо, подруженько, діву­ємо...

А й справді, замислилась я, зга­дуючи своїх знайомих. Як багато жі­нок різних за віком, статусом, вро­дою  «дівують».  І  чому  це так?

Світлі душі

Дорога «Калинонько», хочу роз­повісти тобі про подарунок долі — своїх двох подруг Надію Дуняк та Ірину Яворську. Перша пройшла зі мною стежкою мого дитинства та юності, з другою я познайомилися вже в більш зрілому віці. Спога­дами про них дорожу і дружбою з ними пишаюся. А усім читачам хочу сказати, що дружба жіноча існує.   Не   вірите?  То   читайте!

З Надею я познайомилася у три роки, коли ми оселилися в нашому новому будинку. Вона була моєю су­сідкою, старшою за мене на два роки. Дівчинка-сміхунка, маленька, біленька, кругленька. Ось тільки я не могла збагнути, чому, коли ми всі грали у піжмурки, Надя стояла осторонь, лише спостерігаючи за нами. Це  звичайно викликало кпини і нас­мішки з боку нашої ватаги. Та якось моя мама зібрала нас усіх на роз­мову і ми дізналися, що Надійка дуже хвора і мусить берегти себе, а ми повинні дбати про неї та допо­магати їй, щоб не почувалася «ін­шою». Надійка хворіла на туберку­льоз очей. Недуга розвивалася дуже стрімко. Більшість часу дівчинка проводила у дитячій обласній лікарні. (ї батьки консультувалися у найвидатніших світил медицини, були і в Ки­єві, і в Москві, проте ніхто нічим не міг  зарадити  її недузі.

У школі всі звикли до того, що Надійка з'являлася не часто, але вона ніколи не відставала від навчання, наздоганяючи програму вдома, ра­зом з мамою. Господь обдарував її неймовірними талантами: прекрасно вишивала, плела вироби з макраме, співала, була неперевершеною ак­трисою, бо прекрасно вміла «копію­вати» інших людей. Ми, як всі інші підлітки, писали вірші. Я римувала калину з малиною, а от Надині по­етичні рядки були дуже дорослими та сумними. А ще ми колекціонува­ли кактуси. В той час, як наші мами прагнули, щоб на підвіконниках у них все цвіло та буяло, ми вирощу­вали «будячки», як називали їх ла­гідно. Потрібно було дуже довго че­кати, доки вони зацвітуть, але коли квітли, то на це диво сходилися по­дивитися  всі  сусіди.

З дитинства я дуже любила, коли дзвонив телефон. Я чекала дзвінка від Наді після її чергового перебу­вання у лікарні. Одного разу вона подзвонила, що вже вдома. На жаль, я не могла прийти до неї, бо саме злягла з простудою, і вона, не побо­явшись заразитися, що було дуже легко з її слабким імунітетом, прий­шла до мене сама. Принесла дві нові щепки наших «будячків» і довго жаліла мене та співчувала моїй хво­робі.   А   я   лежала   і   думала:   «Надю, Надю, що там моя хвороба, я скоро видужаю, а як же ти?» Проте я ніко­ли не співчувала їй вголос. Надя була справжнім маленьким бійцем, а в арсеналі її зброї було безліч пігу­лок,  крапельниць, процедур та уколів.

Тепер я не люблю, коли дзвонить телефон, бо знаю, що вона більше до мене не зателефонує. Господь покликав її до себе у світлий час Великодніх свят. Вона ще встигла відсвяткувати   своє   18-річчя.

Хоч всі ми знали про Надину не­виліковну хворобу, для нас її смерть була страшним ударом. Усе довкола цвіло, буяло, раділо весні, а ми хоро­нили Надю. Дорослі шепотіли: «Відму­чилася, бідолашна». А я хотіла крича­ти: «Та де ж вона мучилася, вона жила, раділа, переживала, прагнула навчитися всього того, що тільки пот­рапляло під її умілі руки, побачити щось нове, посміятися, пожартувати так, як іноді нам, здоровим, було не під силу!» Вона ніби відчувала, що стежинка її життєвого шляху буде ду­же короткою. її назвали Надією, і все своє життя вона надіялася та вірила у краще, а разом з нею вірила і я.

...З Ірою доля нас звела у школі. Ми обоє в один і той самий рік розпочали свою трудову діяльність, і це нас дуже зблизило. Ірину Володи­мирівну призначили педагогом-організатором. А це, мабуть, найклопітливіша посада в школі: підготувати вис­тупи до різних свят, везти дітей на різноманітні конкурси та змагання, про­водити ранкову зарядку, знайти за­няття бешкетникам на перервах... Це тільки дещиця обов'язків педагога-організатора. Більшості людей справ­но виконувати їх було б не під силу, але тільки не для Три. Вона встигала все, паралельно здобуваючи вищу пе­дагогічну освіту. Дівчина так мріяла набрати свій перший клас... Не судилося. Іринки не стало раптово однієї серпневої ночі. Вона померла вві сні від важкої прихованої недуги. Сказа­ти, що це для нас було шоком, нічого не сказати. Вона була, наймолодшою в нашому шкільному колективі і по­винна   була   б   жити   довго-довго.

Ірина була дівчиною-весною, хоч і народилася у переддень Нового ро­ку.. Завжди усміхнена, співчутлива до інших, дуже виконавча, акуратна і надзвичайно вимоглива насамперед до себе. Коли я її про щось просила, то знала, що неодмінно це виконає, їй я довіряла, як собі, і навіть трохи більше.

Дорогі мої подружки, вірю, що ви за всіма нами спостерігаєте з не­бес і знаєте, що мені вас дуже не вистачає. Дякую, що були в моєму житті. Хай земля вам буде пухом.

Хто ще тебе так любитиме?'

Стояв зимовий погожий день. Па­дав перший сніг, і кожен по-своєму сприймав його. Одні тішилися (як-от дітлахи), інші — нарікали на ціни (як-от пенсіонери), треті — жалілися на слизьку дорогу (як-от водії). Іри­на нарікати часу не мала. Цей день для неї був повним клопотів: потріб­но попрати, зварити малому кашу, сходити до магазину, щоб на обід приготувати чоловікові чогось смач­ненького, а ще позбутися багатьох дрібних клопотів та вирішити чима­ло справ, які щодень робить кожна жінка і які, крім неї, мало хто й помічає.

Ірина знесла з другого поверху в одній руці санчата, а в другій — малого Сашка (джентльмена, який би допоміг, навіть удень зі свічкою не знайдеш), і вони вдвох вируши­ли на свою щоденну зимову прогу­лянку. Час від часу Ірина зупиняла­ся, аби то поправити малому рука­вичку, то закутати тепліше йому ніжки, щоб, бува, не замерз. Коли вони минали бар, що містився по-сусідству з їхньою багатоповерхівкою, по­чувся якийсь шум. З бару вийшла старенька,    худенька    жінка.    Потуплений погляд, похилені плечі викли­кали співчуття. Над жінкою нависав її довгов'язий, дебелий син. Вона тягнула його за рукав із бару. Він пручався, поривався назад, осипав стареньку прокльонами і брудною лайкою, а вона як могла заспоко­ювала його. Син хотів повернутися назад до своєї п'яної компанії, роз­ваг. Нелюд не зважав на благальні слова неньки, її старечу ганьбу й біду, що примусила прийти в цей бар по свого сина. Він не перей­мався тим, що на його лайку ози­раються перехожі. А мати... А мати дбайливо, своїми тремтячими паль­цями защіпала його куртку та поп­равляла на голові шапку, щоб не змерз   бува.

Мамо, мамо! Ти все стерпиш, все зможеш, аби тільки вирвати сина з лабет алкоголізму. Сина, який втра­тив   сім'ю,   роботу,  людську  подобу.

Сину, сину!. Радій, поки жива твоя мама, бо всі вже відвернулися від тебе, а вона тебе любить. Хто ще так любитиме тебе, незважаючи на твої помилки і навіть всупереч їм?

ГОЛУБИНЕ ЩАСТЯ

У невеличкому провінційному містечку Ганну знали всі. Вона майже сорок років пропрацювала в будинку дитячої творчос­ті, навчаючи діток тому, що любила понад усе на світі, - танцю. Багато колишніх вихованців приводили до неї потім своїх дітей, а згодом - онуків. Проте душу жінки зігрівали не грамоти і медалі, які привозили в різні роки з конкурсів її танцюристи, а телеграми і телефонні дзвінки на день її народ­ження, який збігався з міжнародним днем жінок і миру.

Вийшовши на пенсію, жінка  довгий час перебувала в деп­ресії.    Не   знала,    чим    себе зайняти. Чоловіка і власних дітей Господь Ганні не подарував. Тож ділила свою самотність із сірою кішкою Мишкою, яка маленьким ко­шенятком прибилася до порога жінки. А ще — з чашкою ароматної кави, яку Ганна полюбляла випити зранку, з оазою різноманітних квітів, які росли на балконі, та з голубами, яких жін­ка годувала щодня у невеличкому скверику,   недалечко   від   дому.

Цю останню свою звичку Ганна перетворила на справжній ритуал. Рівно о четвертій годині після по­лудня вона вдягалася, прощалася з Мишкою і виходила. Ось її худорля­ва, невеличка постать заходить до магазину, що неподалік скверу, — і вже через мить вона виходить із запашною хлібиною і пачкою со­няшникового насіння в руках, пря­мує до облюбованої лавочки. А го­луби, як колись метушливі учні, че­кають із нетерпінням на неї. Ганна сідає на лавку і неквапливо почи­нає сипати крихти своїм пернатим друзям.

Ті, котрі подумали, що в неї не­має друзів серед людей, не поми­лилися. Є сусіди, які їй завжди до­помагають. Є знайомі, які при зус­трічі завжди запитують про її здо­ров'я, а от справжніх друзів, мабуть, нема. Ні, стривайте, є один! Це шес­тирічний Сашко, який через врод­жену кульгавість дуже виділяється серед своїх однолітків. Він часто си­дить у тому ж скверику, що й Ганна, спостерігаючи за хлопчиськами йо­го віку, які впевнено опановують ролики, скейтборди і велосипеди. Хлопчик не заздрить їм, як колись зізнався Ганні Миколаївні. Він прос­то мріє одного дня покинути надо­кучливі милиці й так само вправно, як хлопці,  кататися  на  роликах.

Ось і сьогодні, прийшовши году­вати птахів, жінка з подивом побачила, що її лавка вже зайнята. На ній сидить сивий незнайомець і ро­бить за неї її роботу. Ганна не роз­сердилася на нього. Тепер мало лю­дей, які роблять добро іншим лю­дям, не кажучи вже про тварин чи птахів. Вона сіла скраєчку на цю ж лавочку і почала сипати крихти пта­хам.

—   Ви, мабуть, Ганна Миколаївна? — запитав її приємний чоловічий голос. Жінка здригнулася від нес­подіванки і поглянула на чоловіка, що  сидів   поруч.

—  Так, це я, — здивовано промо­вила.

—    Вам, мабуть, цікаво, звідки я про вас знаю. Так от, я — дідусь вашого маленького друга Сашка. Він мені багато про вас розповідав. Учора донька з онуком вирушили до Києва. Там один професор по­обіцяв допомогти хлопчикові. А я ось залишив свою хатину в селі на сусідів, бо давно мешкаю сам, і приїхав доглянути господарство Саш­ка. В нього там і канарки, і рибки, і   черепаха.

—   Бачу, ви і про голубів не забу­ли.

—  Знаєте, я сільський парубок, і в мене починає паморочитися в го­лові, коли дивлюся вниз із вікна п'ятого поверху, де доньчина квар­тира. Ось і вийшов на вулицю. Та й чого гріха таїти — з вами хотів познайомитися. Дуже багато мені внук   про   вас   розповідав.

...Ось так, не змовляючись, кож­ного дня вони приходили на лавоч­ку в скверик годувати птахів і роз­мовляли про все на світі: про його покійну дружину і про її нездійснену мрію мати власну сім'ю. Про його внука, який після складної операції проходив реабілітацію, і про її кішку Мишку, яка народила їй четверо кошенят. Про його рідне село, яке він уперше покинув так надовго, і про її учнів, яких вона досі пам'ята­ла   поіменно.

І Ганна вже не уявляла, як то буде, коли вона одного разу прийде годувати птахів, а Петро не сидіти­ме на лавочці. Адже минуло таких довгих два місяці. Довгих для Саш­ка та його мами, які вперто боро­лися за цілковите одужання після операції. І таких коротких для Петра і Ганни. Настав час розлуки, а ста­ренькі не могли набратися сміли­вості якось змінити своє життя. Тож Петро після приїзду доньки і внука повернувся додому, а Ганна продовжувала ділити свою самотність із кавою, кішкою, квітами і голуба­ми.

Аж тут прийшов день 8 березня. І, як ви вже знаєте, день народ­ження Ганни. Жінка з радістю прий­мала привітання телефоном від вдяч­них учнів, які не забували своєї улюб­леної вчительки. І раптом продзве­нів дверний дзвінок. Ганна, здриг­нувшись від несподіванки, пішла від­чиняти. На порозі стояв усміхнений Сашко, який тримав у руках порце­лянову статуетку — двох голубів. Поруч стояла його мама з великим тор­том, а біля неї несміливо усміхався через величезний букет троянд Петро. І поки дорослі шукали потрібні сло­ва,   малий   Сашко  запитав:

— Ганно Миколаївно, а коли ви станете моєю бабусею, то навчите мене   танцювати   вальс?

Дві пари волошкових очей

Тоня змалечку знала, що сіточки-зморшки, які заляг­ли навколо волошкових очей мами Орисі, прихову­ють у собі якусь таємницю. Жінка добре пам'ятала, як ще маленькою дівчинкою вона з мамою прогулюва­лася невеличким міським сквериком і досить часто мала не могла докликатися маму, коли та, наче зачаро­вана, застигала перед великою пісочницею, де гралися такі самі діти, як Тоня.

«Не шукай собі іншої дитинки»

Мама уважно приглядалася до них, і Тоня в такі моменти думала, що мама, мабуть, шукає собі іншу дити­ну, бо вона нечемна. Тоді дівчинка підбігала до мами, обіймала своїми худенькими ручками маму за талію і шепотіла: "Ходімо, мамусю, додому, я буду чемною, прибиратиму свої іграш­ки, виводитиму старанно літери, що ти мені позначила в зошиті, тільки ти мене нікому не віддавай і не шукай собі іншої дитинки".

Після цих слів волошкові очі мами наповнювалися слізьми, і вона міцно-міцно обіймала свою Тоню, так міцно, ніби боялася, що раптом зірветься страшний вітер і понесе її Тоню дале­ко-далеко.

Згодом, коли Тоня трошки підросла, вони перестали ходити у скверик, але коли дзвонив телефон чи хтось при­носив пошту, Тоня, бувало, зауважу­вала у волошкових маминих очах сотні запитань. Дівчинка не могла дати на них відповіді, бо мама ніколи не питала вголос, всі її запитання бриніли слізьми у волошкових очах,

Жили Тоня з мамою в невеличкому містечку. Вкрай рідко вони їздили до бабусі й дідуся в село, матуся звідти поверталася завжди засмученою. Вони завжди, відколи Тоня себе па­м'ятає, були тільки вдвох — мама і Тоня. Дівчинка думала, що так і має бути, допоки не пішла в садочок.

А там діти розповідали про татусів. У перший же вечір, коли, стомлена роботою на фабриці, мама прийшла забирати Тоню додому, дитина запи­тала: "Мамо, куди ти поділа нашого татка?" Жінка присіла біля заплака­ної дитини, що терла брудними кула­чками оченята, і запитала: "Хто в нас ремонтує кран на кухні, коли він протікає?" "Ти, мамо", — відповіла здивовано Тоня. "А хто читає тобі ка­зочки на ніч, коли ти не можеш засну­ти?" — "Ти", — прошепотіла мала. — "А хто водить тебе їсти найсмачніше шоколадне морозиво, коли отримує зарплатню?" — 'Ти, мамусю". — "То навіщо нам тато?" — запитала чи то себе, чи доньку жінка.

Більше вони до цього не поверта­лися. Правда, був один випадок, коли Тоню засватав Сергій, її коханий хло­пець, з яким вони зустрічалися вже три роки. Після того як відбулося гуч­не застілля і задоволені свати пове­рнулися додому, втомлена, але щас­лива Тоня запитала: "Мам, а де мій тато? Як би я хотіла запросити його на весілля, щоб він поблагословив мене до шлюбу". На це Орися від­повіла: "Твій тато там, де йому слід бути, зі своєю сім'єю. Ми для нього —  ніхто. Та й виїхав він давно з наших країв, не знаю чи живий ще. А до шлюбу тебе поблагословить дідусь".

І ось минуло багато років відтоді. У Тоні один за одним народилося двоє синів: Костя і Тарас. Вона була щасли­ва у шлюбі, мала улюблену роботу, а мама жила недалечке від неї й чим могла допомагала дітям та онукам.

Тарас вирішив одружитися навесні. І як тільки не відмовляла його Тоня трохи зачекати, бо на літо планували весілля старшого брата, Кості, а два весілля в один рік — то великий тя­гар для скромного сімейного бюдже­ту. Тоді Тарас приголомшив всіх но­виною, що його дівчина вагітна, і че­кати вони більше не можуть. Костя чекати ще рік також не погодився, бо вже було запрошено більшість гос­тей. І Тоня з чоловіком ще довго спла­чували кредит. Всі клопоти забулися, коли невістка Марта народила не­вдовзі двійко гарненьких дівчаток. Тоня такою гарною звісткою не за­хотіла ділитися телефоном, і наче на крилах, полетіла новоспечена бабу­ся до прабабусі.

"Мамо, мамо, — захекана Тоня вбігла в квартиру матері, — А наша Мартуся народила нам близняток!" — і лише встигла підхопити маму, яка раптом знепритомніла.

Після від'їзду "швидкої", коли Тоня з мамою залишилися самі, старенька жінка зі сльозами на очах проше­потіла: "А зараз сядь, доню, я маю тобі дещо розказати".

А Іван засватав подругу...

"У 60-му році після закінчення шко­ли намовила мене моя подруга На­талка поїхати в Херсонську область на сезонні роботи, — розпочала мама. — І ми поїхали, платили нам за роботу гарно, хоч і наробитися треба було. Зранку сапали, копали, збира­ли, пололи, а ввечері, як всі молоді люди, йшли на танці. Там я і познайо­милася з таким самим заробітчани­ном як і сама, — Іваном. Щиро в ньо­го закохалася, вірила, що кохання взаємне. Думала, повернуся додому, а там і сватів чекати недовго.

Свати Іванові й справді приїхали до нашого села, пам'ятаю, як вибігла з хати, коли побачила, як коханий йшов дорогою зі своїми батьками, ще встигла подумати, що в хаті, крім вчо­рашнього борщу, їсти нічого, бо пора така, що всі на полі. А мій Іван, ніби й не побачив мене, рушив далі, а на­зустріч йому йшла усміхнена, прибра­на в святкову сукню, ту, що ми разом вибирали в магазині, Наталка. Вве­чері до нас прийшла її молодша сест­ра і по секрету розповіла, що скоро весілля, бо наречена вагітна. Що на це мала відповісти я, що вже три місяці носила під серцем Іванове дитя. Лише згодом я дізналася, що першу дитину народила Наталка лише через три роки після шлюбу.

Я зразу ж виїхала з села. Поїхала до маминої тітки в Одеську область, там ти і народилася, а через чотири хви­лини... з'явилася на світ твоя сестричка-близнючка. У пологовому будинку знали про мою ситуацію і почали мене вмовляти залишити вас, навіть встиг­ли підшукати бездітну пару лікарів, яка забирала вас обох. Я спочатку відмовлялася, хоч і знала, що не маю жодної підтримки ні від чоловіка, ні від родини, батьки не знали про мою вагітність, а тітка пообіцяла мовчати, бо гадала, що з полого­вого будинку я повернуся сама. Можливо, я б так і зробила, якби того вечора ти не заплакала. Ти так хотіла їсти, що нова нянечка, яка щойно вийш­ла на роботу і не знала про всі мої перипетії, принесла тебе в мою палату і притулила до моїх грудей зі словами: "Ото мам­ка не мамка, а мачу­ха, молока в грудях повно, а дитя плаче від голоду".

Коли я розгорнула невелич­кий білий конвертик і побачила твоє зморщене червоне личко — я пропала. Легше відмовлятися від того, кого ти ніколи не бачив, але коли ти, напившись молочка, соло­дко позіхнула і маленьким кошеня­тком заснула в мене біля грудей, я зрозуміла, що моє серце відсьогодні належатиме тобі. Я знала, що ніколи тебе не покину, а про твою сестричку я заборонила собі думати. Наперед знала, яка доля тебе чекає, доля ди­тини, яку виховує тільки мама. На своїх батьків я надіятися не могла, бо навіть якби тебе прийняв мій тато, моя суво­ра мама ніколи б не дозволила, щоб в її домі росло байстря.

Наступного дня був великий скан­дал, коли прийшли ті люди, щоб забра­ти двох дівчаток на всиновлення, а я тебе не віддавала. Мені погрожували, обіцяли про все написати в сільраду мого села, розшукати моїх батьків, мене переконували, шантажували, поки не втрутився той лікар, який хотів вас усиновити. Він сказав, що вони згодні й на одну дитину, — так, він по­дарував нам шанс бути разом. Я за це йому дуже вдячна донині. З твоєю се­стричкою я не попрощалася, а лише попросила того чоловіка, що мав ста­ти батьком для моєї дитини, назвати твою сестричку Софією, Сонею. Тоня і Соня, — думала я, — мої дві рідні кровинки. Тоня — це та, що поруч, а Соня — це та, що далеко, Тоня — це та, що росте без батька, Соня — це та, що росте в повноцінній сім'ї. Кому ж краще? Відповіді на це питання я не знаю досі.

Тоню, прошу тебе, — благала мама, — знайди мою Соню, хай хоч помру щасливою, знаючи, що дитина проба­чила мені".

Дві мами і жодного тата

Цей відрізок часу Тоня воліла б ви­кинути геть зі свого життя. Скільки було витрачено часу, зусиль і грошей, щоб дізнатися правду про її сестру, жінка не розповідала нікому.

І ось Тоня в Одеській області. Маршрутне таксі довезло її до потрібного села, і вона вже бачить перед собою невеличкий ошатний будиночок, що потопає в деревах і квітах. Жінка про­чинила синю хвірточку і зайшла на по­двір'я. Загавкав невеличкий собачка, і із-за рогу хати з мискою свіжозір­ваних огірків вийшла жінка: голова пов'язана хусткою, а сині-сині, воло­шкові, такі, як в самої Тоні очі дивили­ся на неї з подивом. "Ви до кого?" — спитала жінка.

"Соню, сестро, поїхали додому", — плачучи, звернулася до сестри Тоня.

Миска покотилася в траву, огірки розсипалися, а Тоні здалося, що то не огірки, то роки розсипалися — і як те­пер двом сестрам позбирати їх доку­пи?

"Як так сталося, що ти опинилася в селі, я шукала тебе по всій Одесі", — за горням запашної кави питала Тоня сестру, коли дві жінки вдосталь на­плакалися.

"Мої батьки розлучилася, коли я закінчила перший клас, — розпові­дала Соня. — Мамі, зовсім не при­вченій до самостійного життя без тата, нічого не залишалося, як пове­рнутися в рідне село до батьків. Тут вона влаштувалася на роботу в мед­пункт. Мама була шанованою люди­ною в селі, її поважали як досвід­ченого лікаря, її не стало два роки тому. Перед смертю вона розповіла мені мою історію, і це, дивна річ, мене не здивувало, бо я все життя відчу­вала, що мені когось бракує, а про своє походження почула під час свар­ки батьків, тато тоді викричав мамі все, казав, що вона приділяє більше уваги чужій дитині, ніж йому, він про­сто ревнував, бо не був готовий ста­ти батьком. У другому шлюбі дітей у нього немає, думаю, що він щасли­вий, всю свою увагу жінка приділяє лише йому. Мама так йому і не про­бачила, а він і не дуже цікавився нашим життям".

- То виходить, що ти росла без батька, як і я, — промовила Тоня. — А ким ти працюєш, мабуть, медиком?" — спита­ла сестру.

"Ні, мама мені забо­ронила навіть дума­ти про медицину, — відказала Соня, — а я й сама не хотіла, бачачи вічно заклопотану чиїмось бо­лячками маму. Я — бібліотекар". "Як і я", — здивовано прошепотіла Тоня. "У тебе є діти, чоловік?" — далі випиту­вала сестру.

- Так, є двійко синів, а чоловік на заробітках в Москві, збира­ємося старшого сина женити, грошей треба", — пояснювала Соня. "А мій в Португалії вже півроку, я нещодавно стала бабусею хлопчиків-близнят, в мене двоє синів вже одружені, скоро і в старшого має бути поповнення, — розповідала Тоня, — Соню, ти приїдеш до мами?" — бла­гально вдивлялася в такі ж, як і в неї, волошкові очі Тоня.

"Приїду, тільки дай мені звикнути, що в мене дві мами. Гаразд?" — відповіла Соня. "Дві мами і жодного тата", — засміялися разом дві сестри­чки, схожі як дві краплі роси чи дві сльозинки, що викотилися з волошко­вих очей їхньої матері, яка рівно п'ят­десят років тому стояла з маленьким живим згорточком. І плакала за іншим таким згорточком, який назавжди за­лишала в чужому місті чужим людям, та поверталася назад додому..

Випрана сорочка

Петро повертався додому на таксі. Було вже пізно, третя година ночі. Корпоративна вечірка. А як він, начальник, її пропустить? І зно­ву ця чарівниця Тетянка підмовила його на гріх. Уже вкотре! Питав себе чому? Але відповіді не знахо­див. І чим вона його причарувала? Ну, вродлива. Але і його Олі нічого не бракує. Ну, фігурова. Але і його Оля нічогенька. Легковажна, ніж­на, грайлива, спокуслива, а Оля... Та годі... — примусив свою совість замовчати. Годі! Все у ній не таке, як у його жінки...

Каблучками дорога до серця?

Не знайде його Ольга часу на пе­рукаря кожного тижня, не відвідає солярій, косметолога, масажиста, як Таня. Каже, не має часу на такі дурниці, ліпше поїде на дачу — туди, де її чекають не масажисти з косметологами, а квіти, грядки і сад. Село, селом. Ні щоб як Тетянка...

І то треба так на старості літ зако­хатися? В його житті всяке трапляло­ся. Жодної красивої жінки не пропу­скав, але щоб зрадити дружину — про це не могло бути й мови. Завжди вважав себе великим експертом і поціновувачем жіночої краси, але... на відстані. Вважав... Доки в його житті не з'явилася Тетянка.

Цокання її каблучків по офісній підлозі було чути щоранку — о пів на восьму. Раніше, рівно о сьомій, при­ходив він, керівник відділу Петро Олексійович. 1, здається, ті обцасики протоптали не стежку — цілу магіс­траль до його серця.

Він тихенько повернув ключ у зам­ку, відчинив двері, ввімкнув у перед­покої світло і роззирнувся. У хаті-— чистота, з кухні пахне чимось смач­ним, мабуть, Ольга щось пекла. Це вона вміє і любить робити. А ось Те­тянка каже, що йому і так солодко з нею, без всіляких там тортиків-пиріжків. Вона йому не якась там куховар­ка, котра цілий день вовтузиться на кухні, а надвечір її волосся пахне не бальзамом, а котлетами. У Тетянки свій режим: на сніданок — кава, на обід—у ресторан, а вечеряти зась — дієта.

Я сам собі господар

Петро роззувся, повісив піджак і став перед дзеркалом, щоб критич­ним оком глянути на себе. Високий, підтягнутий, трохи сивий, але ж сиви­на прикрашає чоловіків (так при­наймні думає Ольга). А ось Тетянка радить йому пофарбувати волосся. А може, й справді?.. Був би чорнявим, як колись, і коханка не кепкувала б з його сивини.

Оглянув квартиру: затишно, ремонт класичний, простий, але практичний. Ольга, коли вони переїхали в це трикімнатне помешкання, вирішила не запрошувати дизайнера, як тепер модно,—сама все зробила. А ось Тетянчина квартира навіювала на Пет­ра жах. Він губився у її надто сучасній обстановці, боявся щось зламати, на щось наступити. Дизайнера Тетянка знайшла аж у Києві (так захотіла вона), а послуги його оплатив Пет­ро (так захотів він). Нехай у його пта­шечки буде модна клітка, байдуже, що йому там незатишно, головне, аби була задоволена вона.

Погляд Петра зупинився на комірі сорочки — знову слід від яскраво-червоної помади, такої, якою зазви­чай підмальовує свої пишні губки Те­тянка. Просив же її бути обереж­нішою! Аж ні, подавай їй усе й одра­зу. Подумав, було, запрати, щоб не помітила дружина, та вирішив, що завтра саме час їй про все роз­повісти. З нього досить! Він не може розриватися на дві квартири, дві жінки, два життя... Потрібно нарешті зробити вибір. І він, звичайно ж, обе­ре свіжість, красу, а не "вантаж" своєї молодості.

Петро зняв сорочку і жбурнув її на підлогу, йому уже байдуже. А тепер — спати, і ляже він у вітальні. У ньо­го вже не той статус, сімейна спаль­ня не для нього, його чекає спальня нова, модна, сучасна. І жінка така ж.

Настав ранок. Субота. В хаті тихо. Донька вчиться і живе у Києві, цього тижня не приїхала—готується до кон­ференції. Син одружений, живе у власній квартирі в новому мікро­районі. А Ольга? Мабуть, знову пода­лася на дачу. Як добре, що він сам, можна зібратися з думками, зробити генеральну репетицію прощання з минулим, помріяти про майбутнє. Зре­штою, він сам собі господар, він — Чо­ловік. Квартиру купив, дітей забезпе­чив житлом, дав освіту. Все життя ста­рався для сім'ї, родини. Тепер настав час подумати про себе.

Петро встав з ліжка, попрямував на кухню варити каву, аж раптом його погляд зупинився на сорочці, що аж сяяла білим комірцем, як-ото в тій ре­кламі порошку. Придивився ближче — жодного сліду від помади. І як це їй вдалося? Напевно, реклама не бре­ше.

Думаючи над тим, чого варто чека­ти від дружини, пішов на кухню. На тарілці під серветкою знайшов свої улюблені ватрушки, а біля них запис­ку: "Я на дачі. Смачного!". Ні тобі "не­вдовзі буду", ні "прощавай на віки"...

Записка випала йому з рук. А він стояв і згадував своє студентське життя, їхні з Олею побачення, наро­дження дітей. А як раділа Оля, коли він простяг їй ключа від нової просто­рої оселі. А потім народився онук Петрусик, і Оля почала його кликати "Дідусю!". Він згадував і згадував. Ду­мки, наче метушливі бджоли, що вте­кли з вулика і не знали, як його тепер знайти, роїлися в голові. А Петро й далі згадував, згадував... Як раділа його матуся, як він познайомив її з Олею, свою клятву вірності під час шлюбу в старенькій церкві рідного села. Довго згадував... Аж раптом згадав, що забув про своє рішення, про Тетянку. Тепер вона здавалася йому вульгарною штучною красунею, яка понад усе мріяла стати власни­цею не його серця і думок, а гаманця. "Олю, чи зможеш простити мені?"— прошепотів. "Уже простила", — почув у відповідь і побачив Олю, Олюсю, Олюсечку, яка стояла у дверях кухні й тулила до грудей білі хризантеми, такі скромні і непоказні, як вона сама, але такі ніжні, такі п'янкі. Квіти їхньо­го першого побачення, що витримують сніг і морози, квіти їхньої любові, що, наче сталь чи граніт, витримають усе...

Плакали сніжинки

Коли ця жінка ввійшла до ав­тобуса, смачно запахло домаш­німи пиріжками. Так вийшло, що сидіти нам довелося поряд, і довга дорога сприяла приємній роз­мові. Слово за словом ми розго­ворилися. З'ясувалося, що пані Василина їде провідати свою доч­ку.  Ось  історія їхньої  родини.

...Василина народилася в бага­тодітній сім'ї. Була найстаршою, отож догляд за молодшими братами й сестрами і робота по господарству часто лягали на її тендітні плечі. З дитинства Василина мріяла мати колись таку ж велику родину. Після закінчення школи вступила до пе­дагогічного училища. Вийшла заміж за гарного парубка Михайла і поча­ла   працювати   в   дитячому   садочку.

Минали роки, молоде подружжя отримало нову квартиру, вже й об­жилося там, а лелека все не при­літав. Чоловік і дружина тихо чекали цієї події, подумки звинувачуючи у відсутності   дітей   одне   одного.

Так минав десятий рік їхнього под­ружнього життя. Чоловік усе частіше почав затримуватися на роботі, часто приходив напідпитку, але не сварив­ся, а мовчав. І це мовчання ятрило душу Василини ще гірше. Вона про­довжувала працювати в садочку. Там було все, чого так не вистачало їй удома: шум, галас, сміх і багато-ба­гато дітей. Часто вона спиняла на собі співчутливі погляди співробітниць, які не раз перешіптувалися, що це, мабуть, зла доля пожартувала над Василиною, яка все життя доглядала чужих дітей, а своїх не мала. Проте її любили всі: і діти, і колеги. Часто вона замінювала   співробітниць.

—  У мене малий захворів, — про­сила Ірина Пилипівна. — Вийди замість мене,   Василино.

— У малої перший дзвоник. Замініть, Василино Павлівно, — просила інша колега.

Василина завжди погоджувалася, бо їй не було з ким ходити ні до лікаря, ні на перший дзвоник. Вона взагалі нікуди  не поспішала,  навіть додому.

Ось і цього дня Василина засиділа­ся в садочку до вечора. Всіх дітей забрали батьки, тільки Наталочка си­діла в куточку сама і бавилася ляль­кою. Цю дівчинку часто забирали із садочка останньою. Вона виховувала­ся в неповній сім'ї. Батька не знала, а мама через гучні загули інколи забу­вала, що в садку на неї чекає донька.

Минула шоста година, сьома, а по дівчинку так ніхто й не прийшов. Василина    попередила    старенького сторожа, що забирає Наталочку до себе. Залишила свою адресу на столі, взяла дитину за руку й повела додо­му. Жінка знала, що чинить непра­вильно. Треба було завести дівчинку до її домівки, але теплота маленької долоньки в руці настільки зачарову­вала, що жінка не змогла відмовити собі в задоволенні пройтися вдвох із Наталочкою по засніженому парку, що пролягав  на  шляху до її оселі.

А маленька, худенька долонька Наталочки, немов той жовтий ліхта­рик, що дбайливо підсвічував парк, зігрівала серце жінки. Вони йшли, а непрохані сльози котилися Василининими   щоками.

—   Чому ви плачете? — спитала дівчинка.

—  Я не плачу, котику. Це сніжинки тануть.

Мала нічого не сказала — тільки сильніше стиснула ручкою долоню своєї   улюбленої   виховательки.

Того вечора все для Наталочки було новим. І тепла, охайна кварти­ра, і смачна вечеря, і сніжно-біла ковдра, і тихий сон, у який не ври­валися гучна музика та крики ма­мині й чужих дядьків. Засинаючи, Наталочка   запропонувала:

—   Василино Павлівно, а можна — я житиму у вас?

—  А якщо за тобою буде плакати мама?  —  спитала   Василина.

—  Вона не буде. Я їй заважаю, — відповіла   дівчинка.

Що на це мала сказати Василина?

Після цього випадку Наталина мама намагалася забирати дитину із сад­ка вчасно, бо директор пригрозила їй позбавленням батьківських прав. Але одного вечора жінка так і не прийшла по доньку. На ранок містечко сколихнула страшна звістка про те, що Наталина мама загинула в ав­томобільній   аварії.

—  Василино Павлівно, мама тепер там, звідки падають сніжинки. А я хочу до вас, — попросилася Ната­лочка, міцно стиснувши долоню ви­ховательки   своїми   пальчиками.

Так у Василининому домі посели­лися щастя і радість. Тепер і вона не раз просила замінити її на роботі, коли відвідувала батьківські збори чи   водила   доньку   до   стоматолога.

Сьогодні вони з чоловіком на­тішитися не можуть своєю донечкою Наталочкою і з нетерпінням чекають народження першого внука, котрого Наталя обіцяє назвати на честь дідуся —   Михайликом.

ВОНА ЛИШЕ МОЯ ДОЧКА

Женя  народила  Іринку у вісімнадцять. Випускний вечір так запа­морочив їй голову, що перший дорослий світанок вона зустріла зі своїм першим ко­ханням - однокласником максимом. Вони зустрічалися вже три роки, і Женя вірила, що саме  цей хлопець - її  доля.             

Після випускного вони роз'їхалися: Максим — до тітки в Дніпропет­ровськ, де мав вступати до універ­ситету на юридичний факультет, Женя — до Тернополя, назустріч давній мрії стати лікарем-гінекологом. Рап­тове погіршення самопочуття дівчи­на пояснювала хвилюванням перед вступними іспитами, однак усе вия­вилося набагато складнішим: вона була вагітною. Думка про аборт не могла й на гадку їй спасти, адже своє професійне майбутнє Женя пов'язувала з допомогою жінкам на­роджувати здорових малюків. Тож убити   свого  вона  не  могла.

Батьки звістку про доччину вагіт­ність сприйняли спокійно, адже в тому, що вона й Максим одружать­ся, не мали сумніву. А виростити маля допоможуть, бо ж обоє вже на пенсії. Женя в них була пізньою ди­тиною, тож чекали народження вну­чати   з  радістю  і   нетерпінням.

Приблизно з такими ж відчуттями переступила Женя поріг Максимової квартири, щоби повідомити батькам коханого приємну' новину. Назустріч їй   вийшла   Максимова   мама.

—    А, Женю, заходь, — привітно запросила до кімнати. — Сідай, за­раз я тобі покажу фото Максима. Ось, дивися: це його група. Бачиш оту біляву дівчину? Вона — дочка самого декана. Максим хвалився, що проходу йому не дає, очей із нього не зводить. Ото пощастило синові! Може, одружаться згодом. Знаєш, я завжди мріяла про таку невістку... А ти, Женю, хлопця не турбуй, не мо­роч йому голову. Повір, так для ньо­го буде краще. Станеш мамою, зро­зумієш  мене.

—  Бажаю вашому синові щастя, — вдавано спокійно вимовила Женя, поспішаючи до виходу, щоби Мак­симова   мати   не   побачила  її   сліз.

Як дійшла додому — не пам'ятає. А далі, всі наступні дні, як заведена лялька, відвідувала пари, готувалася до наступних і плакала, плакала... Батьки втішали її, як могли, хотіли самі повідомити Максимові про Же­нину вагітність, та вона суворо за­боронила   їм   це   робити.

У сльозах та переживаннях минали місяці, наближаючи пологи. Іринка народи­лася кволою, недоноше­ною. В неї був темний чубчик і татові блакитні оченята. Женя глянула на дочку, на ці два кі­лограми \ сорок сантиметрів вис­тражданого щастя — і з тієї миті її серце вже належало цій кумедній крихітці.

Після річної академвідпустки Же­ня продовжила навчання. Поки ма­ма складала іспити, а потім робила перші кроки в професії, Іринку рос­тили  дідусь і  бабуся.

Час минув швидко. Женя вже три роки завідувала пологовим будин­ком у рідному місті. Жила з дочкою в батьківській квартирі, а тато з мамою переселилися в село, у ба­бусину хату.

Спершу Женю кликали заміж — не йшла, а потім і кликати переста­ли. Все життя жінка ділила на робо­ту і турботу про дочку й не уявляла себе без цих двох крил, що тримали її в щасливому польоті. Про Макси­ма знала тільки те, що одружився з дочкою  декана, здійснив стрімку кар'єру,  але  дітей   не  мав.

...Однієї весняної неділі Женя з Іринкою поверталися з церкви. Аж раптом їх обігнало дороге авто, спи­нилося, з нього вийшов якийсь чо­ловік і впевненою ходою попряму­вав   назустріч.

Женине серце стрепенулося: «Мак­сим!» Вони не бачилися п'ятнадцять років! Правда, не було за цей час і дня, щоби Женя не думала про Мак­сима, адже щодня бачила блакитні очі своєї доньки. І ось перед ними стояв Максим — її перше кохання, батько її доньки. Він зупинився нав­проти, якимось наче сердитим пог­лядом глянув на красуню Іринку і спитав:

—   Вона  —   моя   дочка?

—   Ні, — промовила рішуче Женя. — Вона не твоя, вона лише моя дочка.

І, взявши за руку Іринку, попряму­вала додому. З цієї миті всі жалі, всі нездійснені мрії та образи з мину­лого покинули її. І на доччине запи­тання «Хто це був?» Женя, витира­ючи   непрохані   сльози,   прошепотіла:

—  Це той, хто подарував мені щастя, навіть не здогадуючись і не усві­домлюючи   цього.

Дорослий чоловік з дитячою душею

Уже по-літньому пригріло сонечко. Розпустилися півонії й наповнюють подвір'я солодким ароматом. Михайлина вийшла надвір. Підсипала зер­на курям, погодувала собачку Тимка, який вірно охороняє їх вже восьмий рік. Сперлася на паркан. Той паркан відгороджує не так від вулиці, як від усього світу. А може, то вона сама відгородила себе давним-давно?

І одразу згадала ту ніч 1970 року: гроза, буревії, злива... Здавалося, сиди собі у теплій хаті, надвір і не ви­зирай, але саме тої ночі прийшов час Михайлині народжувати.

Малого назвали Михасиком, Міськом, Михайликом — на честь його ма­тері. Яка то була радість для молодої родини. Тепер їх троє! Особливо було радісно Михайлині, яка виросла у ди­тячому будинку. їй все життя бракува­ло родинного затишку і спокою.

Орестові батьки спершу були про­ти такого вибору сина, але коли зро­зуміли, що його не переконаєш, то милостиво дозволили одружитись, а ще віддали стару бабусину хату на ху­торі, що залишилася їм у спадок.

Як Михайлина тішилася своєю осе­лею: наче бджілка трудилася, щоб дати лад у занедбаній хатині: білила стіни, фарбувала вікна, двері, підлогу. Шила покривала і штори (доб­ре, що цього ремесла навчилася в інтернаті).

Боляче кольнули її серце слова све­крухи, коли вона вперше переступи­ла поріг їхнього заново звитого гніз­дечка:

—Ти диви, хаті ще нічого не бракує. Можна було б продати і за ці гроші машину собі купити.

— Мовчи, жінко, Ти добре знаєш, що якби не наша невісточка, то доїли б цю хату миші. Де ж ти покупця на ці руїни знайдеш? — мовив на те све­кор.

Михайлик ріс дуже гарним хлопчи­ком, чорнявим, з великими карими очима. На перший день народження Михайлина вирішила запросити ба­гато гостей, щоб розділили з ними сімейне свято.

— А чого він такий дикий в тебе? — знов боляче вколола свекруха. — І слова не скаже. Німий чи що? Від лю­дей втікає, ховається.

Михайлина й справді помітила, що її дитина відрізняється від однолітків, але боялася признатися у цьому навіть собі, не кажучи вже про чо­ловіка чи свекруху.

Хлопчик міг довго сидіти і дивитися на якусь річ чи предмет, годинами, не помічаючи нікого, водити олівцем по паперу. Лише після п'яти років почав кликати її дивним словом, яке сам ви­гадав, — "Мба", а на Ореста взагалі не реагував.

Чоловік сам став замкнутим, щораз частіше приходив додому напідпитку і починав сварку, а Михайлина мов­чала. Бо що мала відповісти на його жорстокі слова, які він щоразу кидав їй:

— То все твої гени. У нас всі нор­мальні, дебілів в родині нема. Ото взяв на свою голову жінку без роду, без племені. Яке пуття мені з такого сина? Чи він мені горня води у старо­сті подасть? Це ж мені треба буде йому пелюшки довіку прати.

То вже тепер знає Михайлина діагноз сина. Він — аутист. Нині дітей з таким діагнозом намагаються адап­тувати до життя у суспільстві. Багато з них, переважно за кордоном, — справжні генії у різних галузях мисте­цтва чи науки. Але тоді, у 70-х роках, у Радянському Союзі, та ще й на ма­ленькому хутірці, без жодної під­тримки ані від рідних, ні від лікарів про якусь адаптацію не йшлося.

—  Виродок, дурень, недорозвине­ний! — кричали діти вслід Михайлині та її Михасеві, коли вони йшли із си­ном до магазину в сусіднє село чи ви­биралися на чергове обстеження до міста.

— Здайте його в інтернат, — озву­чив свій вердикт лікар в окулярах із грубими скельцями, — ви самі з ним не дасте собі ради.

— А що з ним давати раду? — сум­но усміхнулася жінка, — я його люб­лю, він любить мене. Я його розумію, він розуміє мене. Хоч він не може роз­повісти мені про усе, що його турбує, — він розмовляє зі мною малюнками.

—  Інтернат! — наче Михайлина не почула його, повторив лікар.

— Я сама виросла в інтернаті... А ви б свого сина віддали? — спитала Ми­хайлина.

— Не ставте недоречних запитань, у мене розумні діти, — почула жінка відповідь медичного світила, вже за­чиняючи двері з іншого боку.

Михайлик міг подовгу розчісувати мамине волосся, любив малювати, а ще умів розплутувати найскладніші вузлики, які Михайлина попередньо в'язала синові із шнурочків.

Коли малому минуло сім років, Орест покинув їх та одружився вдру­ге, милостиво залишивши їм із сином стару хатину. Добре їм тут було з Ми­хайликом. Людей мало, усього троє сусідів: глухуватий дід Петро і дві ста­ренькі сестри: баба Меланка і баба Мальвінка. Старенькі тішилися з това­риства Михайлини і Міська.

Так проминуло 45 років. Її сусідів давно нема серед живих. їхні хатини викупили бізнесмени з міста, зруйну­вали і збудували нові котеджі, котрі використовували як дачі. Життя на хутірці змінилося. Наче гриби після дощу з'являлися тут нові будинки. Те­пер мати дачу було модно, ось тільки стара хатина Михайлини не вписуєть­ся у сучасний ландшафт. Жінка на це не зважає. їй тут було добре. Вона підробляє тим, що прибирає у нових будинках, а взимку ще й пильнує їх. Та й її синові тут добре. Він до всього звик.

"Але що буде завтра? — подумала жінка, ставлячи підпору півонії. — Ніхто того не знає".

Вона нічого так ревно не просить у Господа щовечора перед старенькою іконою, як того, щоб покликав їх Гос­подь з Михасем в один день, бо, крім неї, він нікому не потрібен: ані бать­кові, ні братові по татовій лінії, що так ніколи не навідалися до них. Та й ма­єтку не нажила за життя жінка, щоб за нього хтось доглядав інваліда.

У сумних думках повернулася Ми­хайлина до хати.

— Мба, на, — протягує їй син нову картину, а на ній — синє небо і весел­ка.

— В нас все буде добре, синку, — пригортає до серця дорослого чо­ловіка із дитячою душею маленька спрацьована жінка, яка у свої 65 років виглядає вже дуже старенькою бабу­сею. Все буде добре, головне, що до­чекалися літа.