Хвилинка прози про життя

ЩАСЛИВИЙ КВИТОК

Тернопіль зустрів її вокзальним шумом і яскравим сонцем. Зоя, вийшовши з рейсового автобуса. Який привіз її з рідного села, зачудовано стояла серед натовпу людей. Дівчина вперше приїхала сюди сама. Позаду залишилися вступні іспити та хвилювання: «вступлю чи не вступлю».

Зоя стала студенткою педагогічного вишу і сьогодні, напередодні першого вересня, приїхала поселятися до гуртожитку.

Дівчина згадала, яким саме мар­шрутним таксі  вони  з  мамою їхали до ВНЗ. Гуртожиток по­руч   нього.   Трохи   невпевнено вона  рушила  на  зупинку.  Коли   під'їхала   потрібна  їй   маршрутка,   полегшено   зітхнула. Зайшовши,  зайняла  місце  біля   вікна.   Проїжджаючи   міс­том, милувалася його чудови­ми  краєвидами: золотими  ба­нями   церков,   блакитним   ста­вом   і    згадувала   своє   рідне село, маму, яка через постій­ну зайнятість по господарству не змогла поїхати  з нею, за­лишити   двох   молодших   бра-тиків-близнюків,   хвору   бабусю.

Дитинство Зої пролетіло швидко, наче   невловима   пташка.    Минуло воно   в   праці,   постійній   допомозі мамі  з братами та навчанні: Так сталося,    що батько    зали­шився   без   ро­боти   і   подався на заробітки до Москви.    Там влаштувався   на   будову.   Працював важко,   заробляв   небагато,  але  й  ці гроші були великою поміччю для ро­дини.   А   потім   трапилося   нещастя: батько   впав   з   висоти   шостого   по­верху та від отриманих травм помер на   місці.   Зоя,  хоч   була  малою  дів­чинкою, добре запам’ятала день по­хорону,  на  який   зійшлося  все  село. Дівчинка не розуміла, чому всі спів­чутливо дивляться  на неї та її двох братиків,  яких  везла  у  візочку.

Правду люди кажуть, що горе при­ходить й біду приводить. Синова смерть підкосила бабусю. Інсульт прикував її до ліжка. Отож своє дитинство Зоя звикла ділити на дві частини: коли батько був живим, воно було щас­ливим, безтурботним і веселим, а після його смерті в їхню хату прий­шли смуток, запах ліків та нічні сльози   матері.

Закінчивши школу, Зоя вирішила здобувати професію вчителя молод­ших класів. Радості родини не було меж, коли поштарка принесла звіс­тку про те, що дівчину зараховано на   державну   форму   навчання.

І ось вона, горда першокурсниця, їде влаштовуватися в гуртожиток. Ко­мендант після необхідних записів по­відомив номер її майбутньої кімнати. Коли дівчина знайшла потрібні две­рі та, несміливо постукавши, увій­шла, на неї уважно дивилися дві пари   очей.   Власницю   блакитних,   як небо влітку, звали Зіною. Дівчина красива, струнка, трохи навіть гор­довита. А карих — Валею: невисока, пухкенька, наче свіженька булочка, чорнява. Дівчата швидко познайо­милися. З'ясувалося, усі троє — пер­шокурсниці. Ось тільки Зіна — на факультеті іноземних мов, а Валя — на   географічному.

Дівчата якось відразу потовари­шували. І дружба ця тривала усі пять років навчання, незважаючи на те, що були вони дуже різними. Зіна — впевнена в собі, їхній командир і наставник. Валя — добродушна та мила, незмінний шеф-кухар. І Зоя — скромна відмінниця. Різними були і їхні смаки щодо «сильної» половини. На Зіну завжди задивлялися хлопці, і серед них вона обирала лише гро­шовитих, впевнених у собі парубків. Валя   приваблювала   хлопців   своїм умінням з нічого приготувати справ­жнісінький витвір кулінарного мис­тецтва, що у гуртожитку було на ціну золота. А от Зоя відлякувала хлопців своєю ерудованістю та успі­хами в навчанні. І хоч жалітися на вроду їй було гріхом, проте за роки навчання пари собі вона так і не знайшла.

І ось одного суботнього ранку, чекаючи на автобус до рідного се­ла, Зоя почула чоловічий голос по­заду себе: «Ви не підкажете, як до­їхати до ось цього села». Незнайо­мець подав дівчині папірця з адре­сою. «Я сам зі Львова, — продов­жив, — а однокурсник запросив ме­не на весілля. От і добираюся туди». Зою якось одразу зачарували ніж­ний голос і сірі-сірі очі, що дивилися на неї з-під довгих вій. Дівчина зра­діла, що їхати їм доведеться одним автобусом. Ось тільки виходити юна­кові треба буде на одну зупинку .раніше.

Вони сіли поруч. Сергій розпові­дав, що вчиться на юриста у Львові. Там народився і виріс. Помітно було, що хлопцеві надзвичайно сподоба­лася ця скромна, розумна дівчина. Він вирішив напроситися до неї в гості. Проте Зоя зніяковіла від такої пропозиції. Перед очима постала її вбога оселя, яка давно потребувала капітального ремонту, спрацьована, рано посивіла матуся, яка неодмінно почала би сватати доньку, бо не могла вже дочекатися онуків, тому дівчина, зіславшись на зайнятість перед захистом дипломної роботи, відмовилась.

Сергій помітно засмутився, але пе­ред самим виходом з автобуса швид­ко записав щось на своєму квитку та, вручивши його Зої, вибіг з авто­буса. Дівчина покрутила в руках квиток. На ньому був номер телефону і ли­ше   одне   слово   «Чекаю».

Наближався випускний вечір. Дів­чата обговорювали свої майбутні за­чіски, сукні і, звичайно ж, кавалерів. Зоя обговорювала всі теми, крім ос­танньої. Обговорювати їй було нічо­го, а точніше — нікого. У гонитві за «червоним» дипломом, успішним за­хистом і направленням на роботу в один з кращих ліцеїв міста дівчина намагалася  не думати  про особисте вирішила подумати про це завтра. Зоя купила досить простеньку сукню, але та вдало підкрес­лювала струн­кість її фігури. Зробила модну зачіску... Зіна . і Валя навпере­бій радили дів­чині різні кандидатури кавалерів, але Зоя не хотіла заводити поспішних знайомств, аз уже знайомих хлоп­ців не могла обрати собі жодного, з яким  знайшла  б  щось  спільне.

Напередодні випускного вечора дів­чина вирішила перебрати всі свої речі і запакувати їх у коробки, щоб згодом переселитися в найману квар­тиру, яку ще доведеться знайти. Се­ред речей вона раптом натрапила на отой квиток із номером телефо­ну Сергія. В суєті вона й забула про нього. Піддавшись незрозумілому їй пориву, дівчина набрала заповітний номер. Після двох довгих гудків по­чула бадьоре Сергієве «Алло» і майже пошепки прошепотіла: «Це Зоя». «На­решті!»  —  радісно  вигукнув   він.

Випускний у Зої був одним з найщасливіших днів у її житті. Проте ще щасливіший день був у неї через рік -  день весілля. Зоя і Сергій живуть, як усі звичайні українські сім'ї, але є поміж них оте порозуміння з півсло­ва, одного погляду. Разом вони ви­ховують трьох синочків, які народи­лися рік за роком, а ще у них є мрія —   народити   донечку.

А ось квиток, на якому Сергій записав номер свого телефону, Зоя зберігає донині, бо переконана, що це квиток у її щасливе життя. І, мабуть,  це  справді  так.